Український Вікілікс online

У часи Російської імперії влада заперечувала існування української мови, називала її діалектом вєлікорусскаго язика, забороняла літературу українською.

Все це - від віковічної ущербності. Від вторинності. Від неповноцінності. Бо ж насправді ніякого вєлікорусскаго язика ніколи не існувало.

У східнослов'янськїй групі слов'янської гілки індоєвропейської мовної сім'ї завжди було всього дві мови - протобілоруська (старобілоруська) та протоукраїнська (староукраїнська). І це абсолютно логічно, бо ж мови могли існувати лише на території розселення народу, нації.

А на території сучасної РФ ніяких слов'ян не було. З'явились вони тільки під час колонізації українцями та до певної міри білорусами угро-фінських земель на схід від власної території. Так само, як з'явилась англійська на території сучасних США. Але ж нікому (крім Павла Дибенка) не спадало на думку вважати англійську мову, якою послуговуються на Американському континенті, американською, правда?

Під час колонізації українська та частково білоруська (оскільки білоруси все-таки менш колонізували угро-фіннів, обмежившись прилеглими територіями на кшталт Смоленська) мови були спотворені місцевим неграмотним угро-фінським населенням. Виникли нові діалекти, які з плином часу все більше віддалялись від материнського кореня.

Між тим, українська мова під кінець 18-го століття доросла до трансформації у сучасний літературний варіант. Першим твором, написаним сучасною українською літературною мовою, стала "Енеїда". Це сталося 1798-го року, за рік до народження "создателя современного русского языка" Олександра Пушкіна. Чи ж не дивно? Ні, не дивно.

Бо ж на території, колонізованій українцями (згодом ця територія, як і США, перемогла колишню метрополію, і стала самостійною державою), і досі не існувало нормалізованої літературної мови. А всі ті "документи", які дійшли до наших днів - це все фальшивки, які було фальсифіковано в 19-му столітті.

І коли Котляревський опублікував свою "Енеїду", видавши таким чином грандіозного ляпаса Московії, імператор Павєл І замислився над створенням власної літературної мови. А зробити це було дуже важко. По-перше, не було грамотних людей, які б могли написати хоч щось літературне, по-друге, не було на базі чого створювати мову.Спроби створити літературну мову на базі існуючої суміші української та угро-фінських мов провалилась - мова вийшла, по-перше, страшенно кострубатою, а по-друге, зовсім не схожою на слов'янські. А тоді вже набирала обертів ідея слов'янськості московського народу - тож така мова була не просто не потрібна, вона була просто шкідлива.

Брати за основу материнську українську чи білоруську (що була материнською для західної та північно-західної частини Московії) було нелогічно з політичної точки зору - це ж у США не було імперських амбіцій, тому й мову свою, американську вони не створили. А імперії потрібна була своя мова.Тому звернулись до інших слов'янських мов - і зупинились на болгарській. По-перше, через кирилицю, по-друге, через схожість, по-третє, через пригноблене становище самої Болгарії - тоді болгарам було не до мовного питання, і те, що у них власне украли мову, ніхто й не помітив. А за мовчання Московія потім визволила Болгарію від турок.

Отже, мову нібито створили - доповнили болгарську мову місцевими та українськими словами, от і вийшла московська мова. Тепер треба було написати нею якийсь твір. Але - писати було нікому. Література та літератори ніколи не були в пошані у Москві, тому коли постало питання творіння нової літератури, виявилось, що потенційних письменників просто немає.

Довелося викупити у одного з іноземних посольств маленьке здібне негреня, навчити його новій мові - і 1817-го на світ з'явились перші рядки "Руслана і Людмили", першого літературного твору, написаного новою, штучною "російською мовою". А що було далі, всім добре відомо.

Дивна якась історія, чи не так? Два вибухи, причому без особливого ефекту, незрозумілі фінансові вимоги, відсутність наступних обіцяних вибухів...

А все не так просто. Згадайте, де був під час вибухів Віктор Янукович. Правильно - в Японії. А тепер згадайте подробиці того візиту Президента. Майже ніхто з головних дійових осіб місцевого політикуму з Януковичем зустрітись не захотів. Крім гейш, звісно - що не додало міжнародного авторитету Україні.

А потім була зустріч з імператором Японії. Зустріч, під час якої Янукович припустився трагічної церемоніальної помилки, завдавши смертельної образи імператорові. Образи, яку за давніми японськими звичаями, можна змити тільки кров'ю.

Мало хто знає, що японському імператору досі підпорядковується таємний загін висококласних бійців-ніндзя. І саме цей загін після зустрічі імператора та Януковича отримав завдання вбити Президента України. Тому було вирішено імітувати теракт - аби ВФЯ мав офіційну причину швиденько прибратись з Японських островів.

Чому ж саме в Макіївці? Справа в тому, що до Януковича вже давно і не один раз зверталась ініціативна група з питання приєднання Макіївки до Донецька - бо ж різниця умов для життя в обласному центрі та його передмісті просто космічна. Тому Янукович пообіцяв за нагоди вирішити це питання на користь макіївчан.

А коли ВФЯ зганьбився на зустрічі з імператором Японії, голова групи швиденько зателефонував Ганні Герман і пообіцяв зробити все можливе, аби врятувати свого Президента від загибелі. Що ж, тепер будемо чекати приєднання Макіївки до Донецька.

Після президентських виборів 2010-го велика частина прозахідного електорату накинулась на тих, хто голосував у другому турі проти всіх, звинувачуючи їх у поразці Юлії Тимошенко і приходу до влади Віктора Януковича. Але невтаємничений народ не знає, що Тимошенко ні за що не перемогла б на цих виборах. І не тому, що голосування було сфальсифіковане, чи через свою одіозність. Все набагато складніше.

Ця історія починається з початку 70-х. Після хрущовської відлиги, яка була пов'язана з рядом серйозних потрясінь, нове керівництво СРСР доклало максимум зусиль, аби стабілізувати обстановку, як то кажуть, на віки. Особливе місце у плані "Стабілізація" займала Українська РСР.

В цьому Леоніду Брєжнєву допоміг видатний діяч у своїй галузі (якого влада у своїх корисливих цілях вдало замаскувала під простого актора ілюзіонного жанру), Вольф Мессінг. Він і підказав Брежнєву ідею із астральною консервацією України. Для цього було потрібно всього нічого - аби імена правителів УРСР постійно повторювались, по два рази. Це б загальмовувало будь-яку активність в республіці, перетворюючи її на замкнене коло.

Тому коли 1972-го року першим секретарем ЦК КПУ (фактичним правителем Радянської України) став Володимир Щербицький, йому на підсвідомому рівні було поставлене завдання знайти собі наступника з таким же іменем. Ним став Володимир Івашко, якого перед "інавґурацією" перевірили на Дніпропетровському обкомі ЦК КПУ (відомому в ті часи "полігоні влади").

Івашко змінив вже не наступний перший секретар Станіслав Гуренко - тоді компартія вже не грала головної ролі, - а голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Нібито все логічно - другий секретар ЦК, але насправді причина глибша. Саме в цей час набирав сили на "полігоні влади" інший Леонід, тоді ще просто директор "Південмашу", головного підприємства республіки, а згодом і країни.

Тепер ви бачите, що немає нічого дивного в цих двох фактах - 1991-го Кравчука обрали Президентом, і він же 1992-го призначив Кучму прем'єром, тобто своїм фактичним наступником. Але Леонід Макарович, як людина хитра, вирішив скопіювати матрицю своїх попередників - де перший Володимир правив набагато більше, ніж другий. Тому Кучму призначили прем'єром так рано, 1992-го - аби до чергових виборів про нього забули, і згадали лише перед закінченням другого президентського строку Кравчука.

Але ЛМ не врахував одного факту - що зі зміною державної ідеології зміниться і принцип. Тепер перший із тезок був приречений на коротке царювання, тоді як другий займав свою посаду максимально довго. Тому 1994-го вибори виграв саме Кучма.

ЛД почав замислюватись про своїх наступників перед виборами-99, які він вигравав апріорі (що й сталося). Тому він спочатку підтягнув із Нацбанку одного Віктора - Ющенка, а потім із Донеччини іншого - Януковича.

Чому не третього Віктора - Медведчука? Всі добре пам'ятають ті слова Ющенка-прем'єра про "батька" Кучму, але ніхто не звертав на них особливої уваги - мовляв, підлизався та й по всьому. Але насправді між Кучмою і Ющенком були дуже теплі, справді майже родинні стосунки (згадайте, як поводився Кучма під час Помаранчевої Революції, як відмовив Януковичу у силовому сценарії). Тому, знаючи про "матрицю тезок", він хотів, аби Ющенко виграв вибори не 2004-го, а 2009-го, щоб президентствувати, як і сам Кучма, два строки.

А Медведчук, як дуже одіозний політик, гарантовано програв би вибори Ющенку. На відміну від Януковича, який ще не встиг (до початку передвиборчої кампанії) викликати таку відразу у українців. Все йшло по плану Кучми-Ющенка...

Але ситуацію докорінно змінила Тимошенко. Її деструктивна енергія переломила хід виборчої кампанії на користь Ющенка - чому він сам не був і радий. Бо ж це означало лише один президентський термін. Як, власне, і сталося - 2010-го до влади прийшов "Віктор-2" Янукович.

Що буде далі? Очевидно, що Янукович пробуде на посаді президента два строки, тобто до 2020-го. Вибори-2015 він виграє без варіантів, як Кучма в 1999-му. Десь перед або відразу після тієї президентської кампанії в українському політикумі з'явиться другий із двох наступних тезок-президентів. Перший, як показує історія Кравчука та Ющенка, вже є, хоч і не на головних ролях.

Чи буде одним із "двійників" Тимошенко? Навряд чи. По-перше, треба знайти ще одну жінку, по-друге, з іменем Юлія. Наскільки це реально в українському політикумі, судіть самі.

Високі шанси стати президентами після Януковича у Тягнибока (Олег) та Тігіпка (Сергій). Яценюк зі своїм іменем (Арсеній) повинен докласти максимум зусиль, аби знайти собі пару. Можливо, пощастить Гриценку (Анатолій) або Луценку (Юрій). Але говорити про наступників "Вікторів" поки ще зарано. Просто уважно придивляйтесь до тих, хто з'явиться на політичному горизонті між 2015-м та 2017-м роками. Скоріш за все, саме тоді з'явиться Президент України 2025-2035 років.